Мені пощастило поряд з Петром Микитовичем Платоновим бути й студентом, й завідувачем навчальною лабораторією, молодим вченим, асистентом, доцентом… Виникало багато питань, маленьких та великих проблем, пов’язаних з розвитком лабораторної бази, методичного забезпечення, змістом лекций, организацією «наскрізної» студентської практики й навчального процесу у цілому, роботою студентських наукових гуртків та конференцій, керівництвом наукових госпдоговірних робіт, включенням цих робіт до координаційних планів міністерств й Державного комітету з науки та техніки, їх впровадженням на підприємствах та розрахунком отриманого економічного ефекту, поданням заявок на винаходи, обговоренням тематики й змісту дисертацій аспірантів та моєї докторської дисертації, участю у виставках, святкуванням усією кафедрою ювілеїв, значних дат, загальнодержавних свят…

Перелічене, хоча звичайно й не все, відображає багатогранність роботи та життя кафедри. Організатором й натхненником цього життя й був Петро Микитович. Я не був його безпосереднім учнем у плані науки. Коли я готував кандидатську дисертацію, в мене був інший науковий керівник. Але те, що я отримав від простого, але багатогранного спілкування з Петром Микитовичем, безумовно, багато у чому зформувало мене як особистість й вплинуло на мою долю. В цьому сенсі - я, безумовно, його учень та пишаюся цим.

Мої спогади не пов’язані з якимись окремими епізодами роботи під керівництвом Петра Микитовича та поряд з ним. Це, скоріш, моє бачення скрізь ці епізоди життя деяких, на мій погляд, дуже суттєвих, рис Петра Микитовича як особистості.

1. Я вперше побачив Петра Микитовича Платонова у вересні 1966 року. Це був збір студентів першого курсу, які тільки були зараховані до Одеського технологічного інституту ім. М.В.Ломоносова після важких вступних іспитів. Важких тому, що в цих іспитах брали участь випускники й 10-х, й 11-х класівв, тобто був «подвійний» конкурс. На цьому зборі Петро Микитович (він був тоді Ректором) поздоровив нас з вступом та з великим захопленням розповідав нам про розвиток науки й техніки в країні та у світі, про взаємозв’язки та взаємовідносини їх різноманітних галузей. У цьому контексті він розглядав й перспективи розвитку нашого ВНЗ. Він підкреслював, що сам є інженером-механіком з обладнання зернопереробних підприємств, та дуже відданий своїй професії. Але розвиток найстаріших технологій переробки зерна вимагає їх інтеграції з найсучасними технологіями. Саме тому він провів величезну організаторську роботу для того, щоб у традиційоно «зерновому» інституті відкрити спеціальності, пов’язані з атомною енергетикою, обчислювальною технікою, приладобудуванням, автоматизацією, сучасними методами розробки обладнання. Він завжди дуже пишався цим та обурювався, коли це не розуміли інші.

Користуючись термінологією сьогодення, можна сказати, що Петро Микитович завжди був «системним інтегратором» будь-яких напрямків в науці та техниці, знаходячи нове ціле в єдності цих різнородних частин. Одночасно він був ефективним ТОП-менеджером з просування своїх ідей до навчального та наукового життя інституту та кафедри.

2. Я згадую відношення Петра Микитовича до молоді, якої на той час було багато на кафедрі. Це були й студенти, які приймали участь у роботі наукових гуртків, або лаборанти з науково-дослідницької тематики, які працювали на 0,5 ставки,  й співробітники, які укладали господарські договори з науково-дослідним інститутом та досвідно-конструкторським роботам кафедри та її проблемної лабораторії, та молоді викладачі. Здавалося, що молодіжна аудиторія йому завжди була цікавише для спілкування, ніж аудиторія вчених та вікладачіва, яка вже склалася. Він завжди приймав активну участь в организації й проведенні Днів кафедри, обговорюючи зі студентами всі сторони їх життя, від прозаїчного побуту до кохання. Завжди найжвавіший інтерес аудиторії викликало обговорення підвищення якості навчання «нетрадиційними» методами. Петро Микитович аналізував свідомість людини, зокрема організацію її пам’яти з позицій кібернетики та психології, структуруючи її, обговорюючи шляхи запису зовнішньої інформації у довготривалу пам’ять, швидкого та ефективного доступу до цієї пам’яті при необхідності користуватися цією інформацією. Запрошення аудиторії до роздуму та внесення пропозицій щодо вирішення цієї проблеми для підвищення ефективності засвоєння лекційного матеріалу звичайно призодило до пропозицій студентів для читання лекцій під масовим гіпнозом.

Ці обговорення викликали своєрідний інтерес, а ще був інтерес, проявлений декількома передачами Одеського телебачення, де Петро Микитович виступав разом з деякими викладачами та студентами.

Завжди дуже цікаво проходили наукові студентські конференції. При цьому, оскільки на факультеті (автоматизаціїї та приладобудування) багато студентів приймали безпосередню участь в розробці науково-дослідної тематики, а деякі найближчі напрямки розроблялися деякими науковими групами на різних кафедрах (наприклад, методи та технічні засоби контролю   ні в наших сусідів з Одеських ВНЗ, ні в найбільш близькому до нас за профілем Київському іституті харчової промисловості. Їх аспіранти захищалися у нас. Треба підкреслити, що навіть зараз при зустрічах вони з подякою згадують захист своїх диссртацій у нашій Раді, з теплом відгукуючись про його голову – Петра Микитовича, захоплюючись широтою його наукових інтересів та доброзичлівістю.

3. Намагання найкращим чином органіувати навчальний процес, привнести туда нові методичні ідеї, застосовувати найбільш сучасне обладнання, з’єднати  теорію й практику – цим питанням Петро Микитович приділяв багато уваги. Коли він керував кафедрою, мабуть, це був основний напрям його діяльності. Викладачі та завідувачі навчальними лабораторіями безперервно займалися їх розвитком. Більша частина обладнання та приладів, яка була придбана для виконання та за рахунок госпдоговірних тем, залучалася до навчального процесу. Іноді за ці кошти обладнання для навчальних лабораторій закуповувалось цілеспрямованно. В цій галузі йшло, хоча і не формальне, але змагання.

На кафедрі зазвичай був достатньо великий парк обчислювальної техніки, хоча її придбання вимагало не тольки коштів, але й часто дуже важких узгоджень у спеціальних відомствах. Значний час працював клас (до 8 одиниць) аналогових обчислювальних машин (АОМ) МН-7 (лампових), які були оснащені двокоординатними самописцями. Їх замінили спеціально розроблені та виготовлені на кафедрі стенди на базі мікроелектронних операційних підсилювачів, які тілки-тільки почали масово випускатися. Десятки аспірантів кафедри у роботі над своїми дисертаціями використовували унікальні для свого часу АВМ МПТ-9, ЕМУ-10, АВК-32. Цікаво, що один з напрямків використання цих машин – це наземні системи управління рухом космічних апаратів. Викликають інтерес й порядкові номера машин: 1000(!)–ЕМУ-10 й 873-АВК-32. Й це коли їх виготовлення велося для всього Радянського Союзу!

Як стало можливим, на кафедру придбали цифрові управляючі машини СМ 1634, СМ 1800. Із з’явленням перших особистих ЕОМ було створено навчальний клас на їх основі, незважаючи на те, що їх дісплеями тоді були дефіцитні й громіздкі кольорові телевцізори.

Мабуть, головне, що Петро Микитович зробив для нашої кафедри, – це створенний їм колектив однодумців. Термін «створенний» не в повному обсязі відображає «процес» створення. Головним, на мій погляд, в цьому процесі був не «підбір та розстановка кадрів», а наше виховання. Виховання без зайвих повчань та навчань. Виховання особистим прикладом, де головними його рисами було працьовитість, прагнення до нового, велике почуття відповідальності, доброзичливість та людяність.

Саме таким я й пам’ятаю Петра Микитовича.

Хобін В.А., д-р техн. наук,
проф. кафедри АТПіРС,ОНТУ